Полтавська Обласна Універсальна Наукова бібліотека імені І.П.Котляревського Полтавська Обласна Універсальна Наукова
бібліотека імені І. П. Котляревського
бібліотека
  

Пошук по електронному каталогу

Сенсорний інтерфейс
Тел.: (05322) 2-17-83
Тел./факс: 56-99-30

Усі контакти
Головна

Про бібліотеку

Історична довідка

Запис до бібліотеки

Правила користування

Структура бібліотеки

Контактна інформація

Бібліотека у ЗМІ

Новини
Анонси

План заходів

Поточний місяць

Архів

Хроніка подій

Виставки

Масові заходи

Нові надходження
Ресурси бібліотеки

Каталоги і картотеки

Електронний каталог

Віртуальні виставки

Бібліотека вдячна

Видання бібліотеки

Бібліографічні

Інформаційні

Краєзнавчі

Методичні

Наукові та практичні доробки наших співробітників

Послуги бібліотеки

Основні послуги

Додаткові послуги

Віртуальна довідка

Програми та проекти

Отримай безоплатну правову допомогу

Пункт Доступу Громадян до офіційної інформації
(Програма Сприяння Парламенту ІІ)

Інтернет для читачів публічних бібліотек

Вікно в Америку

Ресурси бібліотек у боротьбі з корупцією

Бібліотеки - мости до е-урядування


                «Це найбільше щастя, коли знаєш, що твій твір сподобався багатьом, коли усвідомлюєш, що твоя пісня допомагає людям, створює у них світлий настрій. І я по-справжньому заздрю молодому поколінню, яке ще відкриває таємниці інших мелодій, нащадкам, які будуть дружити з піснею, любити пісню, іти з нею по життю».

 В. Верменич

                                                                                                                                 

 Я – син. Я – мамине крило,
Гільце, що в світ широкий проросло.
Я хлопець звідти, де співають села,
Де танцями розгойдані мости.
Я з тих країв, де люди люблять сонце,
І сміх такий, що шкіру пробива,
Де жайвір в полі служить охоронцем.
Лелека у дворі гніздо звива.

Олександр Білаш 

 

                Ось так писав О. Білаш про рідну серцю Полтавщину – материнський край, де стоїть сповита чебрецем гора Пивиха, де серед квітучих садів розкинулось мальовниче селище  Градизьк, а неподалік від нього село Бориси – мала батьківщина Володимира Верменича. Цього композитора незаслужено забули не тільки у столиці, але й у нас на Полтавщині, де він народився.

                2015 рік, рік ювілейний – відомому композитору виповнилося  б 3 серпня 90 років від дня народження, а в кінці 2016 року, 11 грудня – виповниться 30 років з дня смерті. У 2005 році –  ювілейному році композитора-пісняра не згадали ніде: ні вечора пам’яті, ні концерту з творів Володимира Верменича не влаштували ні Спілка композиторів, ні Міністерство культури України. Нашого земляка на Полтавщині теж ніхто не згадав: ні центральна газета “Зоря Полтавщини”, ні телерадіокомпанія “Лтава”, ні філармонія, ні музичне училище. Згадали композитора лише земляки, районна газета “Зоря Придніпров’я” від 22 червня 2005 року надрукувала невеличку замітку місцевого краєзнавця В. Григор’єва.

                Якби відомий український композитор, заслужений діяч мистецтв України Володимир Верменич написав музику тільки до однієї-єдиної пісні “Чорнобривці” на слова Миколи Сингаївського, вже за це його можна було б зарахувати до класиків вітчизняної культури. Адже його пісня вже багато десятиліть звучить в серцях мільйонів українців і не тільки на Батьківщині, але і в далекому зарубіжжі. Перетворившись давно в народну, улюблену для багатьох поколінь, вона і сьогодні хвилює своєю проникливою любов’ю і синівською відданістю до найдорожчої для кожного з нас людини – мами. Його музика має одну дуже цінну особливість – вона зігріває, об’єднує і лікує душу…

                То ж радимо в бібліотеках області організувати книжково-ілюстративні  виставки, виставки-персоналії, перегляди літератури, тематичні полички, а спільно з Будинками культури, клубами, музичними школами провести музичні години, вечори пам’яті, музичні вечори, біографічні екскурси, години цікавих повідомлень, інформаційні години та інші заходи, що знайомлять користувачів з життям та творчим спадком композитора-земляка:

«Залишив у спадок пісні»,

«О пісне рідна, невмируща, в тобі надія й правда суща»,

«А міра все-таки – талант…»,

«Грані великого таланту»,

 

«Людські пісні – найглибша мука, найвища радість на землі»,

«Золота струна української пісенної душі»,

«Співав для кожного і для всіх»,

«Справжній талант – завжди сучасний» тощо.

                Для більш глибокого ознайомлення користувачів бібліотек з творчістю Володимира Верменича пропонуємо провести музичний вечір «Увесь, як є, стою на видноті, мені нема що від людей ховати».

                 Зал прикрашений картинами краєвидів Полтавською краю місцевих художників, по можливості градизької гори Пивихи.

                 В центрі – портрет Володимира Верменича, прикрашений рушниками, чорнобривцями, кетягами калини.

                                                           Праворуч цитата  «Перший раз людина помирає,

                                                                                              Як закінчує своє буття. 

                                                                                             Другий раз – коли її карає 

                                                                                             Пам’яті людської забуття.» 

                                                                                                                     Олександр Білаш

                      Тихо звучить пісня «Чорнобривці»  (Слова М. Сингаївського  муз. В. Верменича)      

Ведучий 1.

                Хто в Україні не знає чи не чув пісні «Чорнобривці»? Ця  пісня мабуть вже давно стала легендою  не тільки української естради, але і візитною карткою України не тільки у ближньому, а й у дальньому зарубіжжі. Часто такі пісні стають народними. Але мабуть мало хто знає, що музику для цієї  прекрасної і мелодійної пісні написав український композитор, наш земляк Володимир Миколайович Верменич.

Ведучий 2.

                Народився В. М. Верменич у селі Бориси Глобинського району Полтавської області в родині сільських інтелігентів. Батько, Микола Гурійович працював фельдшером, а мати Ївга Іванівна Мірошніченко – вчителькою початкових класів, не мислила життя без пісні. Вчителювала не тільки в Борисах, а й у навколишніх селах.

Ведучий 1.

                Деякий час сім’я жила в с. Пелехівщина. Цікавий факт – Ївга Іванівна була першою вчителькою Платона Майбороди. Батько майбутнього композитора добре розумівся на музиці, грав на багатьох народних інструментах, був непоганим гітаристом. Саме він навчив грати братів Майбородів, Георгія – на мандоліні, а Платона – на балалайці. Свідки тих часів згадували імпровізовані концерти у хаті Верменичів. Слухав і запам’ятовував ці пісні п’ятирічний Володя. У крамниці маленький слухач купив балалайку і підібрав на ній пісню “По дорозі жук, жук”. Так доля звела ще в ранньому дитинстві трьох майбутніх композиторів, які пізніше своїми творами прославлять рідний край.

Ведучий 2.

                З Полтавщини сім’я Верменичів переїздить до Горлівки, а за декілька років до початку війни – до Краснодону. Володя навчався в школі з Олегом Кошовим, Сергієм Тюленіним, Василем Пиріжком, а з Клавою Ковальовою сидів за однією партою. У Краснодонському музеї «Молодої гвардії» зберігається довоєнне фото, датоване 1937 роком. На фото учасники шкільного оркестру народних інструментів: Ваня Туркенич – з контрабасом, Сергій Лєвашов – з мандоліною і поруч малий Володя Верменич – з домрою. Таке ж саме фото зберігається в родині композитора.

Ведучий 1.

                Хлопчика все більше захоплювала музика, свою першу пісню учень 4 класу Володя Верменич написав на вірш Олега Кошового. Та невдовзі сталася біда – юний музикант переніс тяжкий опік, внаслідок якого зробились нерухомими пальці лівої руки. Після операції хірург сказав: «Якщо хочеш грати, то відразу з негоєною раною розробляй пальці, бо потім уже нічого не вдієш». На цей час Володя усе більше захоплювався написанням музики на вірші Олега Кошового (як відомо, у шкільні роки він писав вірші).  

Ведучий 2.

                У 1941 році Володимир Верменич після закінчення семи класів їде до Артемівська, де хоче навчатися в музичному училищі. Та війна обірвала жадані мрії. У містах йшла евакуація населення, сім’я хлопця опиняється на березі Байкалу. В ті тяжкі роки Володя не сидів склавши руки. В евакуації на Уралі Володя спочатку працює на воєнному заводі, вступає до музичного училища. Його здібності помітили під час призову в ряди армії, направивши у музичну команду. У 1943 році юнак пише першу пісню, яку зважується показати іншим. Так, з цього першого твору, і розпочалась його довга доріжка до майбутньої слави.

Ведучий 1.

                Після війни, закінчивши Ворошиловградське (тепер Луганське) музичне училище, вступає до Київської консерваторії. У 1954 році після закінчення диригентсько-хорового факультету працює викладачем музики у школі, артистом Укрконцерту. Тоді ж по радіо вперше пролунала його пісня на слова М. Чернявського «Зіронька Донецька», яка, несподівано для автора, набула великої популярності. Нею він утвердився як відомий композитор, бо вона відразу знайшла дорогу до слухачів. «Своєю щирістю, мелодійністю вона не залишила байдужими багатьох співаків. У пісні, крім слів і мелодії, було щось вагоміше, а саме – частка звичайного робітничого життя. Пережите, вистраждане, що лягає на серце», – згадував М. Сингаївський.

                Звучить пісня «Зіронька Донецька»

                 https://www.youtube.com/watch?v=Ay22E8sXYMc

Ведучий 2.

                Після закінчення консерваторії Володимир Миколайович викладав у школах, працював завідувачем музичними частинами у Київському цирку та «Укрконцерті» (з 1961 по 1963 роки). Маючи прекрасні вокальні дані, багато гастролював з концертними бригадами. Одна за одною з'являлися мелодійні пісні, що ніби увібрали в себе музичні барви рідної землі. Молодого композитора приваблювала мелодика поезії Володимира Сосюри, з яким він був особисто знайомий, – саме на його вірші були написані пісні «Я мірю про море», «Лечу в Донеччину мою». А далі одна за одною, мов птахи, злітали пісні та хори композитора, «Веснянка» на вірші М. Рильського, «Неспокій» Д. Луценка, «Спогад» Ліни Костенко. На жаль, їх довго не сприймали, не визнавали на республіканському радіо, хоча відомі хорові колективи брали пісні Верменича до свого репертуару, звичайно пісні, які відповідали запитам того часу.

Ведучий 1.

                З 1963 по 1965 рік Володимир Верменич викладає в Київському педагогічному інституті, а з 1966 – переходить на творчу роботу.У 1969 році вийшла друком збірка пісень «Білі вітрила». Зазвучали на радіо й полюбилися слухачам пісні «На калині мене мати колихала» на слова А. М'ястківського, «Гей, лелеко, зажди» на слова Л. Реви, «Квіт папороті» на слова Л. Забашти, «Ромашки» на слова М. Сингаївського, «Неспокій» на слова Д. Луценка, «Іду я росами» на слова О. Богачука і десятки інших.

                Звучить пісня « На калині мені мати колихала» слова А. М'ястківського

                 https://www.youtube.com/watch?v=M9AEFQsMyX0

Ведучий 2.

                Поступово приходило визнання, а з ним і усвідомлення того, що оволодіння всіма секретами композиторської майстерності потребує додаткових зусиль.  Щоб складати пісні й писати серйозну музику, композитору здалося замало здобутих знань. І знову навчання. Вже у віці 41 року Володимир Верменич вдруге став студентом столичної консерваторії, тепер уже по класу композиції. За радянськими законами з дипломом диригента-хоровика стати членом Спілки композиторів було неможливо, а лишатися в ранзі «самодіяльного композитора» було не в його характері. Вчився на стаціонарі, разом з удвічі, а то й більше, молодшими за себе. У 1970 році закінчує композиторський факультет Київської консерваторії (клас М. Дремлюги), дипломною роботою була кантата «Пісня про Буревісника» на поему М. Горького. Невдовзі отримує  й посвідчення члена Спілки композиторів України. А вже через шість років йому присвоєно звання заслуженого діяча мистецтв УРСР. Такий життєвий шлях композитора, схожий на біографію його ровесників. Але цей шлях для Верменича видався ой яким тернистим! І саме цим шляхом ішла до серця людського кожна пісня, виплекана митцем. Його пісні були написані на вірші відомих поетів: Р. Гамзатова, Ліни Костенко, Д. Луценка, Д. Павличка, М. Рильського, М. Сингаївського, М. Сома, В. Сосюри.

Ведучий 1.

                Тетяна Василівна Майборода згадує композитора римованим жартом його друга М. Сома, завдяки якому, до речі, Володимир Верменич отримав квартиру в столиці. А звучить цей жарт так: «Спить Верменич на підлозі, славить партію по змозі». Був час, коли композитору й справді доводилося ночувати в робочому кабінеті, на що відповідно зреагував його гостроязикий колега Микола Сом, бо про партію (за тих часів вона була одна – ленінська, комуністична) Володимир Верменич, ніде правди діти, написав не одну пісню. Оскільки композитором він був чудовим, то й «замовні», так би мовити, твори у нього виходили хороші. Не дарма новозбудований Московський Кремлівський палац з’їздів відкривали українською піснею «Я славлю партію!». Але навіть після такого тріумфу автор пісень про партію продовжував спати на підлозі у творчій майстерні Тарапуньки і Штепселя в «Укрконцерті», де завідував музичною частиною.

Ведучий 2.

                Згадує М. Сом: «А за ту партійну оду Верменич одержав столичну квартиру на бульварі Давидова. Таке було розпорядження тодішнього секретаря ЦК товариша Скаби. Я це добре пам’ятаю, бо сам водив Володю у «найвищу партійну хату». Я також пригадую, що обидві дружини його були помітними партійними діячками, але Верменич ніколи не був комуністом. А «Історію ВКП(б)» – найдорожчу книжку якоїсь дружини – він подарував мені на іменини. Я сказав йому: «У тебе, Володю, нема нічого від дєдушки Леніна. У тебе все – від батька Махна».

Ведучий 1.

                Ївга Іванівна, мати композитора, просила М. Сома: «Бережи мого Володю. Бог дав йому талант, але він не вміє ним розпоряджатися…» Володимир Миколайович не щадив себе, був принциповим, чесним, самолюбивим. Обираючи своїх співавторів, ніколи не зважав на партійну думку.

Ведучий 2.

                Ліна Костенко та Єжи Ян Пахльовський познайомилися ще студентами під час навчання в Літературному інституті ім. М. Горького в Москві. Невдовзі після цього у них народилася дитина. Хоча вони так і не одружилися, дочка взяла прізвище батька.

                Розлука з коханим для неї, очевидно, була непростою. Лiна Костенко навiть присвятила Єжи Яну Пахльовському вiрш «Спогад» («Поїзд iз Варшави»), до якого композитор Володимир Верменич написав музику.

Ведучий 1.

                Так, тужливу, ностальгічну мелодію з польським приспівом «Що кому до того» на вірші Л. Костенко він написав саме тоді, коли поетеса перебувала у «чорних списках» ЦК і КДБ. Пісня «Спогад», шо  розповідала про нещасливе «інтернаціональне»   кохання українки і поляка, була дуже відомою.  Шкода, що нині пісню мало хто пам'ятає. Бо тоді слова: «Поїзд із Варшави спогади навіяв, я на Україні згадую тебе...» по кілька разів на день звучали по радіо. Особливою ж популярністю твір користувався у Польщі.

                Ліна Костенко, як відомо, була опальною, то в концертах почали оголошувати «музика Володимира Верменича, слова – народні». Це ж треба було до такого додуматися, але Ліна Василівна не ображалась, бо була гордою жінкою, і хоча б у такий спосіб мала змогу виходити зі своєю поезією на широкий загал.

                Звучить пісня спогад у виконанні Валентини Купріної

                https://www.youtube.com/watch?v=VpUDtJIWA7I

Ведучий 1.

                За пісню «Спогад» обом авторам щиро вдячний був ансамбль «Пахові» з Варшави, очолюваний Анжеєм Войташеком. Перебуваючи на гастролях у Києві і почувши цю пісню, вони приїхали всім ансамблем на гостини до композитора. З радістю зустрічала гостей дружина Лариса Панасівна, радісно щебетала маленька Ярослава, донька Верменичів. До пізньої ночі тоді лунали пісні – українські та польські.

Ведучий 2.

                Спілкувався композитор і з грузинськими митцями. Під час святкування 50-річчя утворення Союзу РСР хор Тбіліського університету розучив пісню В. Верменича на слова М. Сома «З Кавказом говорять зелені Карпати» і з успіхом виконував її в концертах.

Ведучий 1.

                Знову згадує М. Сом: «Верменич прекрасно співав під гітару. Я мав щасливу мороку разом з ним чимало років виступати на естраді, якщо називати естрадою колгоспний клуб, куточок свиноферми, студентську аудиторію. Нашу пісню і наше слово ми пронесли від Дрогобича до Сухумі. На своїй спільній дорозі ми написали пісню «З Кавказом говорять зелені Карпати». Раніше вона часто звучала на українському радіо у виконанні Закарпатського народного хору. Чому ж вона сьогодні не звучить?». А зараз ця пісня, продовжуючи думку М. Сома, найактуальніша, бо створена для грузинського народу, ми, українці, по духу з ним рідні, бо ми два волелюбні народи.

Ведучий 2.

                Композитор ніколи не був наполегливим, не проштовхував свої пісні на радіо та телебачення. М. Сингаївський пише у своїх спогадах: «Пісні Верменича мовби йшли поперед нього, ведучи свого ж таки творця за собою. Керівники давно визнаних академічних і народних хорових колективів звертались до нього, чи нема, бува, чогось новенького. Так з’являлись у репертуарі того чи іншого колективу твори Верменича».

Ведучий 1.

                Найбільше їх виконував Державний український народний хор імені Г. Верьовки під керуванням народного артиста України А. Авдієвського. До речі, завдяки йому, ще 30 років тому вперше було записано на платівку гігант пісні Верменича під назвою «Гомонить земля піснями». Згадуючи про плідну співпрацю з уславленим колективом А. Авдієвський, нині Герой України, народний артист, академік, говорить: «Можу з певністю сказати, що то були найпісенніші роки нашої творчої співдружності і пісенної окриленості. Верменич, може, як ніхто інший, умів до найменшого звучання відчути душу пісні, зокрема народної. З народних скарбниць він пропонував і нам кілька майже невідомих мелодій у своєму аранжуванні і, звичайно ж, – власні твори. А зріднив нас Дніпро-Славутич – наша слов’янська співоча ріка, про яку у Володі є кілька пісень і одна з них має променисту назву «Ти мене згадай біля Дніпра». На той час він був «своїм» у нашому колективі, хористи його любили. Пісні Верменича у власних наспівах звучали у робітничих і студентських гуртожитках, у сільських клубах, будинках культури, у школах і вузах, на радіо і телебаченні. Він скрізь встигав побувати: у шахтарів Донеччини і Луганщини, у рудокопів Кривого Рогу, у хліборобів Полтавщини і льонарів Житомирщини, у виноградарів Таврії і Причорномор’я, у воїнів-прикордонників і зоряних авіаторів. На пам'ять завжди приходить вислів композитора: «Пісня – це живе мистецтво чи навіть жива розмова, тому я співаю для кожного і для всіх».

Ведучий 2.

                Дуже вдячний був В. Верменичу народний артист України, видатний наш тенор Костянтин Огнєвий (нині покійний), завдяки його пісням, співак став одним з найпопулярніших на українській естраді 60-70-х років, хоча головним для останнього була оперна сцена: «Верменич – це золота струна української пісенної душі, неперевершений мелодист – він щедро повертав народові уже свої мелодійні перлини. Я мав щастя записувати перші пісні композитора – «Зіронька донецька» на вірші М. Чернявського, «Я мрію про море» на вірші В. Сосюри, «Іду я росами» на вірші О. Богачука і, звичайно, ж «Чорнобривці» на вірші М. Сингаївського та багато інших. Здається, вони і сьогодні є золотим фондом українського мелосу. А я щасливий, що ми разом жили, спілкувались і творили сучасну пісню, як власну творчу долю».

Ведучий 1.

                Одразу по війні кожна хата в рідному селі М. Сингаївського  була обсіяна чорнобривцями. Їх спочатку сіяли, а потім вони, десятки різновидів і кольорів, цвіли до пізньої осені, сохли і самі собою насівалися з року в рік. Село потопало, ніби в чорнобривцевому раю. Милішим за всякі заморські парфуми був для поета запах жовтявої квітки, покладеної на долоню і трохи потертої.

                Вже студентом філологічного факультету Київського університету Микола Сингаївський, як керівник від ЦК комсомолу повіз групу студентів-активістів до Франції. І, здається, у Парижі він побачив раптом величезну клумбу з різноманітними квітами, що довкруж обсіяні були якраз чорнобривцями. То таке справило на нього враження – квіти його мами так далеко від рідних Шатрищ – що саме там, у Франції, і були написані перші рядки невмирущих тепер «Чорнобривців».

Ведучий 2.

                На той час вони вже дружили з Володимиром Верменичем. Написали були кілька пісень.  Сингаївський повернувся з Франції і розповів про свій задум пісні про матір та чорнобривці Верменичу. У Верменича вже була музика, достоїнства якої шкода було збавляти на комсомол чи навіть партію. Під неї якраз і лягли ті вірші, початі в Парижі. Написав їх Микола для вимогливого Верменича аж п’ять варіантів.

Ведучий 1.

                Як згадують люди, котрі добре знали В. Верменича, він міг прийти до поета з готовою вже музикою, потрібні були лише слова, аби вона стала піснею. Так було і з «Чорнобривцями». Задушевна мелодія, що народилася в серці композитора, потребувала таких же поетичних рядків.

                «…В одній з київських квартир зібралася чималенька компанія не байдужих до слова людей. Випили по чарчині-другій і почали імпровізувати, складаючи вірші для майбутньої пісні. Так би й розійшлися ні з чим, незважаючи навіть на те, що свої рими у майбутню пісню вставляли не тільки поети, а й капітан далекого плавання, якби Микола Сингаївський не запропонував свій вірш про чорнобривці. І одразу пісня зазвучала.

                Усі присутні маститі і не дуже поети дивувалися, як їм не спав на думку цей образ, адже твір вийшов, у цьому всі були одностайні, просто геніальний. Музика й слова не лише взаємодоповнювалися, а й проникали у найпотаємніші куточки душі, бентежили і будили щемні спогади», – так описала біографію пісні Ольга Стоян.

Ведучий 2.

                Пісня прозвучала кілька разів, як сотні інших пісень, та й загубилася. Володимир Верменич дав її своєму другові -- прекрасному співакові, солісту столичної опери, золотому тенору Костянтину Огнєвому.

Ведучий 1.

                Із спогадів Миколи Сингаївського «Пісня наша з’явилася у невдалий час. Тоді якраз «гриміла» «Пісня про рушник» Майбороди та Малишка. І наші «Чорнобривці» потрапили на деякий час ніби в її тінь. А для нас тоді Малишко, Майборода – то ж були величини. Ми навіть подумати боялися ставати десь поруч. Але минув, напевно, рік і «Чорнобривці» потроху почали злітати. Костянтин Огнєвий поїхав, і потім нам розказує, до Канади. Монреаль. Літня естрада. Сила-силенна народу. Виконав одну пісню, другу, третю… І починає співати про чорнобривці. На другому куплеті дивлюсь, каже, із задніх лавиць піднімаються люди і виходять, просто-таки вибігають. Мені, каже, аж холод по серцю війнув. Однак за кілька хвилин всі ті люди повертаються. І несуть оберемками квіти, чорнобривці. І поки він доспівав, то вся сцена була в тих чорнобривцях. Спершу зал скидався на водоспад: він ревів, гудів, аплодував. Я ще раз повторив пісню – і вже замість шуму між рядами чулося відверте схлипування – десятки людей плакали…» Пісня «Чорнобривці» нагадала канадським українцям про далеку Україну, материнську ласку. Саме відтоді, переконував Костянтин Огнєвий, «Чорнобривці» розквітли в народі. ЇЇ потім взяли собі до репертуару і Олександр Таранець, і Дмитро Гнатюк, і далі десятки старших і молодих виконавців від Квітки Цісик до Віктора Павліка та Віталія Козловського. Всі вони цю пісню співали і співають по-різному, але мені подобається. У наших із Верменичем «Чорнобривців» були різні періоди. Пісня то злітала, то її ніби забували. Сьогодні в неї -- мов та друга молодість».

                Ця пісня з великим, правда, запізненням увійшла в золотий фонд української держави, знайшла місце в книзі «Найкращі пісні України», виданої 1995 році у м. Києві.

                Звучить пісня «Чорнобривці» у виконанні Костянтина Огнєвого

                 https://www.youtube.com/watch?v=vWE5JIRQEws

Ведучий 2.

                Тема Матері проникливо звучить і в інших піснях В. Верменича – «Заспівай мені, мамо моя», «Ти снишся завжди мені, мамо», «Колискова матері» та інших.

                На адресу композитора після концертів йшли сотні листів зі словами глибокої подяки за подароване щастя.

                Дар поєднувати глибоку лірику з громадянськими мотивами – відмітна риса творчості композитора. У ній він віддав шану і друзям своєї молодості – героям-молодогвардійцям («Комсомольці Краснодону») і дітям, закатованим у концтаборах («Кличе спалена пісня»), молодим ентузіастам 50-х років («Ти мене згадай біля Дніпра»). Створені ним хорові твори («Дніпро-Славутич», «Гомонить земля піснями», «З Кавказом говорять зелені Карпати»), постійно перебували у репертуарі Державного українського народного хору ім. Г. Верьовки, Закарпатського народного хору, жіночого вокально-хореографічного ансамблю «Таврія» та інших хорових колективів. На такому, урочисто піднесеному фоні яскравими барвами заграв і сатиричний талант композитора. Шлягер «Підкручу я чорнії вуса» (у тому числі і у його власному виконанні) звучить на радіо і сьогодні.

                Звучить пісня «Підкручу я чорнії вуса»

                 https://www.youtube.com/watch?v=zNL9yHgxCe4

Ведучий 1.

                Глибока народна основа і щирість почуттів робили пісні Володимира Верменича популярними, щойно вони виходили друком – окремими збірками («Горобина ніч», 1973), на сторінках журналів «Україна», «Радянська жінка», «Дошкільне виховання», «Початкова школа», репертуарних збірників «Заспів, у «Бібліотеці художньої самодіяльності». Іноді й раніше, ніж були надруковані – композитор щедро ділився своїм талантом у різних аудиторіях, у найвіддаленніших куточках України і поза її межами.

Ведучий 2.

                Загальний творчий доробок композитора складається з понад 200 пісень. Мабуть, їх могло бути ще більше, але впродовж останніх десяти років Володимиру Миколайовичу постійно доводилося долати тяжкі недуги. Проте оптимізму та творчої наснаги він не втрачав. Багато часу проводив на гастролях, разом із хором Г. Верьовки робив якісні обробки народних пісень. Не розлучався з гітарою, якою віртуозно володів. Мріяв про те, щоб повернути популярність бандурі і прищепити любов до цього інструмента молодим виконавцям.

Ведучий 1.

                «Буду відвертим, – говорив Володимир Миколайович в одному з інтерв’ю, – це найбільше щастя, коли знаєш, що твій твір сподобався багатьом, коли усвідомлюєш, що твоя пісня допомагає людям, створює у них світлий настрій. І я по-справжньому заздрю молодому поколінню, яке ще відкриває таємниці інших мелодій, нащадкам, які будуть дружити з піснею, любити пісню, іти з нею по життю».

Ведучий 2.

                В. Верменич був найспівочішим композитором, мав чудовий голос – рідкісне чоловіче бельканто. Сам міг гастролювати по Україні. Хоча мало прожив він у нашому краї, в мальовничих селах Глобинщини, що дав плеяду чудових композиторів, започатковану українським композитором-класиком М. Лисенком, серцем і душею тягнувся до рідного отчого краю. Приїздив сюди на зустріч з земляками Кременчука, Миргорода, Глобиного й сіл Глобинського району. Градизькій міській бібліотеці для дорослих подарував свої книги.

Ведучий 1.

                Д. Перерва пише про зустріч з композитором у нього вдома: «Володимир Миколайович підходить до рояля, опускає руки на клавіші, і ось уже зринає грайлива, прозора мелодія: 

Солов’ї не сплять до ранку

В тихому гаю,

Стрічають полтавку,

Рідну дівчину мою…

«Цю пісню, – продовжує господар, – написано на слова Арсена Каспрука, вона має назву «Полтавка»”. А як там у Глобиному? Чи є хорові колективи?» Розповідаємо про самодіяльний хор Глобинського цукрозаводу і його керівника Григорія Леонтійовича Плиску. Володимир Миколайович просить передати для цього колективу пісню «З Кавказом говорять зелені Карпати» з автографом: «Сподіваюсь, що найближчим часом побуваю в рідних місцях з творчим звітом. Полтавська земля вабить мене як найсвітліший спомин дитинства».

Ведучий 2.

                У червні 1976 року композитор провів творчу зустріч у курортному містечку Миргород, про цю зустріч чомусь не згадала ні районна, ні обласна газети. Композитор приїхав з артисткою В. Волжаніною, яка виконувала його пісні під акомпанемент автора. Він познайомив присутніх з новим своїм твором «Радуга», написаним для самодіяльного народного хору «Миргород».

Ведучий 1.

                Синівська любов композитора до землі, до рідної матері – ось та цілюща криниця, звідки черпає митець натхнення, живу снагу, повертаючи її народу власними, щедрими, хвилюючими піснями. Тут і ніжні акварелі дитячих пісень, і своєрідно відкритий внутрішній світ людини в «Пісні» на вірші Р. Гамзатова, в соковитій і світлій, мов сонячна блакить, пісні «Тополя» на слова П. Харченка.

Читець.                 

Яка краса! Усе життя

В акорди перелить,

З високих дум і почуття

Нове життя творить!

 Нести любов, будити гнів,

 Творити чудеса...

 О, віщий спів, натхненний спів!

 Яка в ньому краса!

 Хай серце, болю повне вщерть,

Розірветься... Нехай!

Висока честь: прийняти смерть

За любий, рідний край!

Висока честь: усі скарби

Зложити на вівтар, –

І жити в пам’яті юрби

Як лицар і кобзар!

Серед братів, серед сестер,

Де пісня гомонить,

Співець почив, але не вмер,

І вічно буде жить.

                                                   М. Вороний

Ведучий 2.

                М. Сингаївський через десятиріччя після смерті композитора напише: «І вже через літа і роки я знову й знову переконуюсь, що композитор насамперед був ліриком. А це, як мовиться, живлюща пам'ять серця. Його пісням, животворним мелодіям його серця судилося довге життя».

Ведучий 1.

                Пісні його співали, крім К. Огнєвого, народні артисти України Д. Петриненко, О. Таранець, А. Мокренко. Багатьом його творам судилася щаслива доля, але ж «Чорнобривці», «На калині мене мати колихала», «Підкручу я чорні вуса», «Ти ж мене рибкою назвала» стали дійсно народними. І назвав їх «своїми» наш народ, то ж яка може бути вища оцінка й відзнака!

Ведучий 2.

                Помер український маестро у розквіті сил, ледь перейшовши межу 60-річчя. Похований у Києві на Байковому кладовищі.

                Посилаючись на спогади М. Сома, що писав: «Занадто незручною людиною він був для багатьох журналістів, поетів, композиторів і партійних діячів. Його навіть називали неймовірним багатоженцем, пропащою п’яничкою і ворогом комуністичної партії». Але попри все – довге невизнання, бідність і суєтну суєту – він був щасливою людиною, бо знав, його не стане, а пісні залишаться, як пам'ять. «Не моєю пісня моя стане Легше буде пісні і мені», – писав у вірші-присвяті Володимиру Верменичу його вірний друг Микола  Сом. То ж давайте і ми, полтавці, згадаємо призабуті пісні нашого земляка і будемо вічно пам’ятати гордого маестро української пісні Володимира Верменича.

               

Для ознайомлення користувачів із творчістю Володимира  Верменича радимо провести вікторину, присвячену його життю і творчості.

1. Де народився Володимир Верменич?

                (с. Бориси Глобинського району);

2. В якому місті жив майбутній композитор?

                (Краснодон);

3. Яка пісня В. Верменича ввійшла в золотий фонд пісень України?

                («Чорнобривці);

4.Які пісні В. Верменича присвячені темі материнства?

                («Заспівай мені, мамо моя», «На калині мене мати колихала»,  «Чорнобривці», «Ти снишся завжди мені, мамо», «Колискова матері»);

5. Хто є першим виконавцем пісні «Чорнобривці»? 

                (Костянтин  Огнєвий);

6. Хто з відомих співаків, уродженців Полтавщини,  виконавці пісень  В. Верменича?

                (Олександр Таранець, Діана Петриненко);

7. Хто з поетів був найкращим другом композитора?

                (Микола  Сом);

8. На слова якого поета, уродженця Полтавщини написані пісні «Неспокій»,  «Де ти, де ти любов», «Оксана»?

                (Дмитра Луценка);

9. Кому із співаків належать такі слова: «Верменич – це золота струна  української пісенної душі»?

                (Костянтину Огнєвому);

10. В яких містах на Полтавщині бував композитор

                (Полтава, Миргород, Глобине);

11. Хто з наших полтавських поетів є земляком композитора, що присвятив  йому власного вірша

                (Володимир  Тарасенко).

               

Заходи, присвячені творчості композитора-земляка радимо проводити спільно із освітніми, культурними, мистецькими закладами, аматорами народної творчості, громадськими організаціями.

                Підготовку та проведення заходів бібліотечним працівникам слід висвітлювати у місцевих  засобах масової інформації: періодичні видання, радіо, телебачення.

 

 

Список використаних та рекомендованих джерел:

   Верменич Володимир Миколайович // Мистецтво України : Біографічний довідник / ред. А. Кудрицький. – К. : Укр. енциклопедія, 1997. – С.109

   Верменич Володимир Миколайович // Харсун С. Рідне село Бориси : [Історія села Бориси в спогадах, документах та фотографіях] / С. Харсун. – Глобине : Поліграфсервіс, 2012. – С. 165 : фото

   Верменич Володимир Миколайович // Григор’єв В. Роде наш прекрасний : історія Глобинського району в особах. – Полтава : АСМІ, 2007. – С. 280-281

   Верменич Володимир Миколайович (3.08.1925 – 11.12.1986) // Край. – 2005.- №16. – С. 21

   Горбенко,  П. Творча зустріч композитора / П. Горбенко // Культура і життя, 1976. – 13 червня. – С. 3.

   Григор’єв, В. Верменич Володимир Миколайович (1925-1986) : Наші славні земляки / В. Григор’єв // Зоря придніпров’я. – Глобине. –  2005. – 22 червня. – С. 4

   Жаботинський, П. Залишив у спадок пісні / П. Жаботинський // Культура і життя. – 2005. – 30 листоп. – С. 7

   Криворучко, Л. Золота струна української пісенної душі – Володимир Верменич / Л. Криворучко // Музичне краєзнавство Полтавщини: від витоків до сьогодення. – Полтава : ПОІППО, 2009. – С. 152-158

   Перерва,  Д. «Як на ті чорнобривці погляну…» / Д. Перерва // Зоря Полтавщини, 1972. – 29 жовтня. – С. 4.

   Сингаївський, М. В піснях його серце / М. Сингаївський // Демократична Україна, 1995. – 15 серпня. – С. 3.

   Сингаївський, М. Співав для кожного і для всіх / М. Сингаївський // Злагода. – 1995. – 19 серп. – С. 8

    Чорнобривці  (слова М. Сингаївського, музика Володимира Верменича) // Музичне краєзнавство Полтавщини: від витоків до сьогодення. – Полтава : ПОІППО, 2009. – С.128-129

   Я з цих країв / В. Тарасенко. У затінку лелечого крила. – Полтава : Полтавський літератор, 2007. – С. 5

   Ярошевський, В. Цвіт чорнобривців / В. Ярошевський // Комсомолець Полтавщини. – 1975. –  2 серп. – С. 6

      Верменич Володимир : Золотий фонд української естради. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.uaestrada.org/kompozitori/vermenych-volodymyr

   Ісаченко, Л. Сівачеві рим і чорнобривців Миколі Сингаївському – 75! [Електронний ресурс] / Л. Ісаченко . – Режим доступу: http://www.hvilya.com/news/sivachevi_rim_i_chornobrivciv_mikoli_singajivskomu_75/2011-11-16-32

   Ліна Костенко назавжди втратила своє перше кохання. – Режим доступу: http://soli.com.ua/2012/04/05/lina-kostenko-nazavzhdy-vtratyla-svoje-pershe-kohannya/#.VcSj-Pm4FEc

               

 

Матеріал підготувала

        завідувач

науково-методичного відділу                                        Л.І.Чорноволенко

Режим роботи:
Понеділок-четвер: 9.00 – 19.00
П’ятниця, неділя: 10.00 – 18.00
Вихідний: субота

Санітарний день: останній понеділок кожного місяця
Наша адреса:
36020 м. Полтава, вул. Небесної Сотні, 17














2009 © ПОУНБ ім. І.П.Котляревського