Критичні зауваження, побажання та пропозиції, висловлені  в пресі на адресу органів і установ культури та мистецтва Полтаавщини (за IV квартал 2016 року) (pdf.)

Загальні питання
Музейна справа. Охорона пам’яток

Степаненко Т. Щоб у землі брати, треба її обробляти / Т. Степаненко // Оржицькі вісті. – 2016. – 24 листоп. (№ 93-94). – С. 4.
У Великоселецькому Оржицького району святкували День працівників сільського господарства. «Концертна програма була підготовлена на високому професійному рівні, тож присутні навіть не звертали уваги на не зовсім комфортні умови свого перебування у залі, бо ж будинок культури не опалюється».

Полумій О.І. Головна реформа України: звільнення з-за грат СЛОВА! / О.І. Полумій // Полтавська думка-2000. – 2016. – 8 груд. (№ 50). – С. 5.
Дід Олексій Іванович Полумій із смт Диканька написав до редакції газети листа, у якому, зокрема, розповів про себе та свій проект: «… Із Господнього благословення я став піснярем. Маю доробок авторських пісень. З дитинства, оволодівши гармонією, а потім баяном і нотами, прагнув конкурсу, турбував районну культуру, але зусилля були марні. Знаючи мою приналежність до націонал-патріотизму, для мене всі підмостки недоступні. До речі, пішов уже третій рік, відколи я подав до районної культури свій «Мистецький проект» про пошанування наших диканських поетів піснею, до віршів яких я підібрав ніби ж пристойні музичні мелодійно-гармонійні одежини. Та він десь так і лежить, припавши пилом…».

Труш Н. На чиїй совісті кадетський корпус? / Н. Труш // Коло. – 2016. – 27 жовт.-2 листоп. (№ 43). – С. 2.
«24 жовтня у Полтаві сталося те, чого найбільше остерігалися, про що роками попереджали, але уникнути цього не вдалося. З даху кадетського корпусу впав підліток. За попередньою інформацією, яку опублікували на офіційному сайті поліції Полтавщини, 13-річний хлопець впав із висоти третього поверху аварійної будівлі. Він виконував стрибок і не втримався. Зараз стан його здоров’я залишається тяжким, підліток у реанімації, а поліція проводить перевірку. У соціальних мережах, очікувано, здійнялася буря обговорень. Одні звинувачують у тому, що сталося, міського голову, нарікають на його безвідповідальність. Інші запитують про батьків, мовляв, чому не стежили, де дитина проводить дозвілля. Звичайно, я (авт.) не беруся стверджувати однозначно щодо вини керівництва Полтави, чи батьків підлітка. Але хочу нагадати події 26 листопада 2015 року. Рік тому Олександр Мамай дав свою першу прес-конференцію на посаді мера. Так само, як і за першої каденції, у другій він багато чого наобіцяв. Серед іншого – відремонтувати кадетський корпус. Саме тоді він офіційно перейшов у комунальну власність міста. Олександр Мамай рівно рік тому розповідав про свої плани щодо кадетського корпусу: «Кілька місяців тому ми отримали рішення Вищого господарського суду, згідно із яким корпус перейшов у власність територіальної громади міста. До цього часу ніхто не міг і не мав права жодної копійки вкладати в його ремонт чи реконструкцію. Буде сформований бюджет, депутати визначяться, моя особиста позиція така: виділити певні кошти для того, щоб зробити невеличкий проект, аби законсервувати кадетський корпус. Повністю треба зробити дах, фасад, з тильної сторони повністю усе позабивати, щоб там ніхто не проходив, і поставити невелику охорону». Що відтоді змінилося? Про обіцяний проект щодо законсервування кадетського корпусу у місті нічого не чути. Дах будівлі дірявий. Огорожа залишає бажати кращого, зайти на територію багатостраждальної історичної та архітектурної пам’ятки не є проблемою. Тим паче, як показав прикрий випадок, вибратися на будівлю кадетського корпусу також не проблема. Утім, вона є. Проблема – у невиконанні публічно даних обіцянок. Думаю, зі мною багато хто погодиться: міський голова Олександр Мамай рідко виконує власні обіцянки. Та, можливо, нещасний випадок, що стався із юним полтавцем, змусить совість керманича міста діяти, а батьки пильнуватимуть, де їх діти проводять час. Дуже хочеться у це вірити».

Середа І. Туристична перлина – на батьківщині Гоголя / І. Середа // Зоря Полтавщини. – 2016. – 28 жовт. (№ 163-164). – С. 4.
«Національний музей-заповідник Миколи Гоголя у Гоголевому Шишацького району – туристична окраса не лише місцевого, а й обласного значення. Щодня сюди приїздять сотні туристів і громада могла б заробляти немалі гроші на розвитку цієї галузі. На жаль, у селі немає ні готелю, ні розважальної інфраструктури. Депутат обласної ради Віктор Скочко говорить: «Уже кілька років у нас готовий проект зі створення на базі місцевого Будинку культури і музею великого туристичного комплексу, який стане справжньою окрасою краю». Депутат вважає: «У плані – картинна галерея, бібліотека, конференц-зал, розвинена інфраструктура для туристів! Значні капіталовкладення, понад 30 мільйонів гривень, непідйомні для місцевого бюджету. Тому потрібно розглядати комплексну програму залучення багатьох джерел фінансування…».

Солодовник В. Як нам зберегти історичну спадщину? / В. Солодовник // Гребінчин край. – 2016. – 17 листоп. (№ 46). – С. 2.
Віктор Солодовник, пенсіонер, написав до газети «Гребінчин край» листа, у якому розповів про екскурсію групи слухачів університету ІІІ віку при Гребінківському терцентрі до краєзнавчих музеїв Яготина Київської області. Пенсіонер поділився своїми приємними враженнями від побаченого, але водночас зазначив, що «нам, жителям Гребінки, було соромно. Дуже соромно… Тому, що ми маємо свою славну історію, а показати надбання історичних документів та експонатів – ніяк. Так, експонати є, їх дуже багато. А виставити для огляду, як це зроблено в Яготині, чи Лубнах – ніде. Є дві кімнатки в Будинку культури, що навіть розділені коридором. Такого не було в жодному з відвідуваних нами музеїв. В одній кімнаті – музей Євгена Павловича Гребінки, а в другій – експонати, які «задихаються» в тісноті та темряві. А де твори талановитих гребінківців? Художників, вишивальниць, творців виробів з соломи, з кольорових стрічок, тощо? Як показати підростаючому поколінню документи, фотографії з історії життя міста і його видатних людей? Свого часу в Будинку культури була виставка малюнків місцевого художника Михайла Миколайовича Бондаренка, створених пером та тушшю. Чудові морські пейзажі. Де ці твори? У самого художника їх немає – подарував нашим гребінківцям. Милуються цими картинами кілька людей. А можливо й не милуються, бо з нинішньою модою в деяких квартирах голі стіни. Чому я завів розмову про цього талановитого художника, поета, композитора, який тепер невідомий нашому поколінню? Та тому, що Михайло Бондаренко – з роду Катерини Білокур. Самобутній художник заслуговує, щоб і його прекрасні твори побачили земляки та приїжджі гості. Мені соромно, що в інших містах прекрасні музеї, а в нас лише музейна скарбничка з великим знавцем історії Гребінківщини Людмилою Андріївною Безвиненко. Її знання – безцінні. Кому передати свої знання, якими вона одна володіє? А в музеї потрібно проводити екскурсії, наглядати за експонатами, добувати нові, розміщувати їх, а до того ж просто пил витирати. В музеях, в яких я бував, завжди бачив кількох працівників… Головне питання – чому у нас такий музей? Чому в місті Гребінка безгоспні будівлі, одна за одною перетворюються на руїни? Вони могли б стати приміщенням для краєзнавчого музею. Будівля народного суду (колишня), кафе «Дорожнє» (колишнє). Які ще будівлі в Гребінці чекають гіркої участі перетворитися на руїни, я не знаю. Але навіщо, і кому потрібно прикрашати місто такими «пам’ятниками»? В якому бюджеті – чи міста Гребінка, чи Гребінківського району, закладено кошти на утримання та розвиток музеїв? Чи це відноситься до галузі культури, а можливо, освіти, а можливо, патріотичного виховання молоді? А можливо, такої статті взагалі немає? Тоді наше з вами діло – швах. Так німці кажуть. А нам необхідно віднайти засоби, людей, які мають можливість і бажання вивести на належний рівень історичну спадщину нашого рідного міста. Якщо це не в змозі зробити місцева влада, можливо, задля пам’яті всесвітньо відомої особистості Євгена Гребінки, треба звернутися до більш вищого рівня влади. Боляче за майбутнє наших нащадків. Бо, як сказано мудрецем: «Хто не знає своєї історії, у того немає майбутнього».

вгору

Булашев О. Как строители Кременчугский краеведческий музей угробили / О. Булашев // Кременчуцька газета. – 2016. – 18 листоп. (№ 33). – С. 3.
«Частное предприятие «МДСУ -11», учредителем которой является экс- вице-мэр Кременчуга по строительству Сергей Бутко, при ремонте Кременчугского краеведческого музея нанесло объекту убытков на 576 тысяч 456 грн. Об этом сказано в акте обследования специалистами, предоставленной днями общественной активистке Яне Коваль.
Согласно документации, Управление капстроительства составило перечень убытков, понесенных вследствие некачественно выполненных работ. В перечень, в частности, вошел ремонт кровли здания музея. Работы были выполнены с отклонениями от рабочего проекта и браком, что привело к разрушению стен и потолков помещений третьего этажа музея, а также возникновению грибка и плесени. С браком выполнен и ремонт кровли над входом в подвал, что повлекло попадание в него воды. Кроме этого, стропила выполнены не из цельных швеллеров, как положено по проекту, а из нескольких элементов швеллера. Опорные стойки под стропила смонтированы с отступлением от проекта (стойки смещены относительно стропил). Не была выполнена огнезащита металлоконструкций, а пароизоляция выполнена в разрез с требованиями. Также в документации отмечается, что в металлочерепице наблюдаются массовые просветы; устройство покрытий каркасов карнизов выполнено с отступлением от проекта – фанерой ОСБ (по проекту – асбестоцементные листы). Кроме того, что касается подвала, то в элеваторном узле при подключении проложенной теплотрассы к внутренним сетям было выбито отверстие в фундаменте, которое осталось незагерметизированным, что повлекло проникновение влажности. Это, в свою очередь, создает конденсат на стенах. Есть претензии к строителям и по благоустройству территории: неправильный уклон мощения по периметру здания, который был выполнен подрядчиком, привел к попаданию воды в подвал. Это, в свою очередь, стало причиной повышения уровня влажности и появления плесневых грибов в подвальном помещении, где хранятся музейные экспонаты. В городской администрации активистке сообщили, что сейчас юридическое управление Кременчугского городского совета готовит все необходимые документы для подачи иска в суд о возмещении ущерба, нанесенного Кременчугскому краеведческому музею в виде некачественных работ. Яна Коваль считает, что от строителей власть должна требовать и моральной компенсации. На своей станице в Facebook активистка написала: «Если бы работы были выполнены качественно и в срок, музей был бы открыт уже давно для своих посетителей! В него могли бы приходить жители нашего города, водить туда своих детей, а также туристов и приезжих! Выполнение таких работ считаю личным оскорблением как кременчужанки, и считаю это также оскорблением в адрес всех жителей моего города! И моральный вред в таком случае меньше, чем в 500 тысяч грн. даже не рассматриваю!». Городские власти заявляли, что до конца 2017 года музей отремонтируют за 7,7 млн. грн. Кременчугское городское управление капитального строительства 8 ноября назвало победителя тендера на реконструкцию здания Кременчугского краеведческого музея, которое никак не могут отремонтировать вот уже несколько лет. В УКСе объявили о намерении заключить договор на выполнение работ с ЧП «Креміньбуд», которое за 7,7 млн. грн. должно до конца следующего года провести капитальный ремонт музея. Стоит отметить, что смета работ по музею с конца прошлого года неуклонно дорожала. Так, в декабре 2015 года вице-мэр Дмитрий Кравченко указывал: чтобы привести здание в порядок, потребуется 4,6 млн. грн. Весной смета «подросла» до 5,75 млн. грн., а ныне фактически до 7,7 млн. грн. Редакция «Кременчугской газеты» ожидает комментариев ЧП «МДСУ-11» на обвинения в нанесении убытков и готова их опубликовать. В начале сентября текущего года городской голова Кременчуга Виталий Малецкий сказал, что краеведческий музей не откроют ни в этом году, ни, скорее всего, в следующем».

Дмитренко В. За ким горює «Скорботна мати»? / В. Дмитренко // Вечірня Полтава. – 2016. – 23 листоп. (№ 47). – С. 6.
Історик Віктор Дмитренко у своїй статті розповів про історію створення пам’ятника Скорботній матері в обласному центрі і висловив свою думку з цього приводу: «У всьому світі, коли проводять ритуальні заходи з поховання загиблих або померлих людей, на їхніх могилах ставлять пам’ятники або хрести… Але в Полтаві зусиллями попередньої влади цей закон був по-блюзнірському порушений. Яким чином? А от так. Багато років тому між вулицями Остапа Вишні та Навроцького існувало міське кладовище. Після Другої світової війни його закрили, а територію перетворили на парк відпочинку. Незабаром тут почали будувати завод «Лтава». Під час  будівництва підприємства з могил померлих у XVIII—XX століттях було вилучено багато людських кісток. Усього було зібрано 50 ящиків з людськими кістками, які складували в одному з приміщень заводу. У 1967 році керівництво міста вирішило увічнити пам’ять загиблих у роки війни. З цією метою останки воїнів були перенесені з Петровського парку до 27-ї школи, де їх перепоховали. А поруч із цими могилами було поставлено обеліск Слави. Цей меморіал пам’яті вирішили продовжити і на території парку, розташованого поруч із заводом «Лтава». На цій площі, між  кладовищем і артбазою, раніше знаходився тир, який належав артилерійській базі... У цьому парку і вирішили увічнити 15 тисяч осіб єврейської національності та 22 тисячі військовополонених Південно-Західного фронту армії генерала Миколи Кирпоноса, яких під час Другої світової війни розстріляли німці. Трупи як одних, так і інших знаходяться в траншеї-тирі. Працівники новозбудованого заводу поставили на братській могилі пам’ятник загиблим. Він знаходився біля заводського паркану, й на ньому була табличка з написом: «Тут поховані 4 танкісти і 15 тисяч полтавців єврейської національності». Відповідальним за будівництво меморіального комплексу в той час був головний архітектор міста Лев Вайнгорт. З невідомих для нас причин він прибрав пам’ятник, що стояв безпосередньо на братській могилі, де поховано тисячі загиблих, і замовив у Києві монумент з жіночою головою. Цей пам’ятник поставили на головній алеї парку, по центру — так, щоб його було видно з боку вулиці Сінної. 8 травня 1967 року Лев Вайнгорт запросив керівництво міста, щоб оцінило готовність меморіального комплексу до Дня Перемоги. Перший секретар обкому партії Олександр Мужицький, йдучи центральною алеєю парку, дав команду Льву Вайнгорту, щоб той змістив убік, як він висловився, «єврейське обличчя»… Уранці  9 травня пам’ятника «Скорботній матері» з вулиці Сінної вже не було видно. А в курган поклали 20 ящиків з людськими кістками, зібраними на території заводу. «Скорботна мати» після переміщення опинилася на алеї статських радників міської управи, похованих у XVIII—XIX століттях, а також на початку ХХ-го. Так за ким, виходить, горює «Скорботна мати»? Відповідь однозначна. Вона сумує за померлими в минулих століттях статськими радниками, а також за полтавцями, які померли в минулому. Але не за тими 37-ма тисячами загиблих, які поховані в братській могилі на місці колишнього тиру.  Сам пам’ятник «Скорботній матері» розташований за  100 метрів на південь від братської могили. Чому ж таки свого часу цей пам’ятник поставили осторонь братської могили, а не безпосередньо на похованні жертв німецької окупації? Це поки що лишається загадкою… 23 листопада 1941 року в Полтаві розпочався другий після Києва Бабин Яр… Якщо порівняти криваві події в Полтаві з тим, що відбувалося в київському Бабиному Яру, то різниця була тільки в тому, що в Києві німці розстріляли близько 200 тисяч осіб, а в Полтаві — 15 тисяч євреїв і 22 тисячі радянських військовополонених. Методи знищення людей були схожі за своєю жорстокістю й нещадністю… Нещодавно київська організація «Пошук» за допомогою супутникових зйомок виявила на території колишньої артбази три групові поховання людей. Відомо, що масові вбивства полтавців єврейської національності відбувалися ще під час Першої світової війни. Отже, полтавські євреї неодноразово ставали об’єктом масового винищення. Мені відомо, що в Полтаві є плани побудувати на території колишньої артбази житловий мікрорайон. Але, перш ніж почати будівництво нового мікрорайону, необхідно дослідити цю територію і встановити, де знаходяться місця поховань… Це ж стосується і вшанування пам’яті загиблих на території колишнього тиру. Чомусь ані попередня, ані нинішня влада Полтави досі пальцем об палець не вдарили, щоб зробити велику справу, хоча я вже протягом багатьох років неодноразово звертаюся до міських голів Полтави. Голови змінюються, а байдужість лишається тією ж. Такого блюзнірства стосовно пам’яті безвинно загиблих тисяч людей немає, мабуть, ніде в Україні. Можливо, громадськість міста хоч якимось чином вплине на нашу владу, і всі разом виправимо помилку, за яку нам має бути соромно перед майбутніми поколіннями. Сьогодні, 23 листопада 2016 року, виповнюється 75 років від дня скорботних подій на місці колишнього тиру в Полтаві. Пропоную жителям нашого міста принести на місця поховань квіти чи хоча б запалити свічку в пам’ять про наших загиблих земляків».

вгору

Труш Н. Будинок профспілок у Полтаві: економія чи кадетський корпус №2? / Н. Труш // Коло. – 2016. – 8-14 груд. (№ 49). – С. 2-3.
«Зиму колишній Будинок профспілок, вочевидь, проведе без опалення. Там ще понад місяць тому вимкнули тепло і виселили орендарів. Стіни, де раніше була резиденція генерал-губернатора, а ще донедавна здавали орендарям, нині пустують. Чи стане перша зима без опалення останньою і яка доля може чекати на пам’ятку національного значення? Журналісти «Кола» нещодавно побували на території будинку та дізналися, що чекає на тепер уже екс-будинок профспілок… Тепла у екс-будинку профспілок немає… У будівлі – пустка… Голова Полтавської обласної ради профспілок Леонід Вернигора відразу дав зрозуміти, що на конкретну розмову не налаштований, мовляв, зараз немає про що говорити, бо остаточно доля Будинку профспілок ще не вирішена. Але цим питанням займаються на дуже серйозному рівні, додав він… У саме приміщення, далі коридорів, журналістам потрапити не вдалося, бо вхід виявився зачиненим. Голова профспілок не забажав посприяти представникам ЗМІ в екскурсії. Однак все-таки трохи розповів, які можуть бути шляхи розв’язання проблеми і навіть натякнув, що рішення є: «Будинок займатиме Полтавський обласний симфонічний оркестр під керівництвом Віталія Скакуна. Тож будівля буде опалюватися, все буде добре…». У адміністрації симфонічного оркестру підтвердили, що розглядають варіант переїзду у Будинок профспілок… Проте під час підготовки матеріалу стало відомо, що уже навіть думок про переїзд оркестру в порожні нині стіни немає… Полтавська обласна рада професійних спілок кілька років судилася із регіональним відділенням Фонду державного майна в Полтавській області. Суди відбувалися тихо, практично без жодного розголосу, і громадськості хід справи маловідомий… Кількарічна судова тяганина врешті завершилася фіаско з боку влади міста, згодом – ради профспілок. У останньому рішенні, датованому 2 лютого 2016 року, Харківський апеляційний суд постановив визнати право власності держави (тобто Фонду держмайна) на будівлю за адресою Жовтнева (Соборності), 37 і спортивну школу поряд. Ринкова вартість будинку, як зазначено у рішенні, – 33 мільйони гривень. Крім того, суд постановив стягнути з Полтавської обласної ради профспілок 201 тисячу гривень несплаченого судового збору за подання апеляційної скарги та 73 тисячі гривень за подання позовної заяви. Задля пояснення ситуації редакція «Кола» зверталася із запитом до Фонду державного майна України. Редакцію цікавило, на яких підставах будинок відключили від опалення, цікавила його доля. Також просили пояснити, як буде здійснюватися охорона будівлі за умови відсутності постійних орендарів приміщень. Ось таку відповідь отримали: «Управління майном, яке повернено за рішенням суду у власність держави, визначається після внесення відомостей про зазначене майно до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У зв’язку з цим та з метою виконання рішення суду, що набрало законної сили, регіональне відділення Фонду по Полтавській області здійснює заходи щодо забезпечення державної реєстрації права власності за державою. Питання щодо використання майна має розглядатися  з урахуванням вимог Порядку визначення суб’єкта управління об’єктами, що повернуті у власність держави». Сухо, бюрократично, без конкретних відповідей ідеться у документі за підписом першого заступника голови Фонду держмайна України Дмитра Парфененка. Разом із відомим у Полтаві архітектором Артуром Арояном журналісти пофантазували, що може статися із будівлею, якщо вона пустуватиме і надалі. Висновок невтішний – у перспективі можемо мати в центрі міста ще одну зруйновану пустку на кшталт кадетського корпусу. А от зимові морози історичній будівлі не страшні, виявляється. Артур Ароян розповів: «Головна проблема у тому, аби будівлю не розікрали. Якщо вона буде зачинена і не опалюватиметься, то нічого з нею не станеться. Тому що стіні шкідливо, коли її то опалюють, то не опалюють… От якщо один поверх опалюватиметься, а інший ні, то це уже шкода будівлі. Загалом таку велику будівлю ще прогріти потрібно! Наприклад, кадетський корпус – це величезний холодильник, там сніг до травня лежить. А у Будинку профспілок не набагато тонші стіни, і таке приміщення потрібно прогрівати поступово, з осені». Архітектор пояснив, що якщо деякі приміщення не будуть опалюватися, промерзнуть на всю глибину: «Тобто проблема не у «плюсовій» чи «мінусовій» температурі, а у тому, що є «нульова». Візьмемо для прикладу стіну. Умовно кажучи, там +18 градусів на внутрішній стороні стіни, а на зовнішній -5. Значить, десь у середині стіни є 0. Якщо повітря має вологість, а у будь-якому разі там починає випадати конденсат, це називається «точка роси». Якщо на вулиці буде -20, ця точка почне рухатися до нас, якщо на вулиці буде -1, вона трошки віддалятиметься. Для цегли нічого надто страшного немає. Але якщо, умовно кажучи, верхній поверх не опалюватиметься, а в окремі приміщення нижніх поверхів подаватимуть тепло, то ця «точка роси» буде не просто в самій стіні, а між приміщеннями, усередині будівлі. Наприклад, десь нуль у приміщеннях може бути, проте до сильних мінусів будівля не промерзне, бо має товсті стіни. А якщо буде нуль – значить, буде волога на стінах, відшарування штукатурки, пошкодження дерев’яного перекриття». На запитання, чи вплине холод на історичну будівлю, Леонід Вернигора, голова ради профспілок, говорить так: «Навіщо вмикати опалення, якщо там людей немає. Поки що холод не впливає на стан будівлі. Може, ми і включимо опалення. Не демонтували нічого, просто не користуємося опаленням. Це коли є люди, то  треба, аби була лінія комфорту». За словами архітектора Артура Арояна, «золотої середини» бути не може: «Треба або узагалі не опалювати будинок повністю, або опалювати весь. Не вийде частину використовувати, а частину ні». Фахівець вважає, що не мороз, а людина може завдати історичній споруді більшої шкоди: «Якщо не будуть доглядати, охороняти приміщення, хтось може, наприклад, розбити вікно чи викрутити систему опалення. Виноситимуть батареї, як із кадетського роками виносили. Якщо він буде стояти порожній, до нього почнуть лазити люди, і далі все – як і з кадетським корпусом. Тому тут проблема не у відключенні від опалення, а у відсутності догляду за ним. Довести будинок до такого стану, як кадетський корпус, можна, але що далі?». За словами архітектора, у Полтаві основна проблема – кадетський корпус. На фоні цього тьмяніють усі інші проблеми. Артур Ароян розповідає: «… Поки є кадетський корпус все інше відходить на задній план. От нещодавно була «Майстерня міста», порушували питання кадетського корпусу. Але досі нічого не зроблено. Незрозуміло, у чому полягає проблема, аби поставити там огорожу, найняти кількох людей, які б охороняли будівлю. Так певний час було, у вагончику чергували… А вже потім можна було б зайнятися і питанням консервації будівлі. Спочатку даху, потім стін, поступово приводити у стан, коли перестане руйнуватися. Кілька років тому на ці роботи потрібно було 15 мільйонів гривень. Для такої будівлі це невелика сума. Ні, будівля не впаде, просто з кожним роком збільшуються майбутні витрати на те, аби відновити приміщення». Артур Ароян пояснює: «Якщо говорити про кадетський, то чим довше будівля простоюватиме, тим більше висипатимуться карнизи. Рухнути будівля не може, бо ж військова. І згоріти вщент також не може, має протипожежні відсіки. Тож вся проблема Полтави знаходиться у цій будівлі. Це своєрідний індикатор. Якщо є таке, то може бути все. Тож не треба дивуватися, якщо на Стрітенській зносять старовинні будинки. Як це вплине на загальний вигляд міста? Знищується середовище. Місто не буде функціонувати як таке, у яке хочеться приїхати погуляти. Рівень дискусії не може бути таким тонким, аби говорити про якесь середовище, коли є національна пам’ятка, яка просто майже вщент зруйнована і потребує відновлення. До того ж кадетський корпус належить місту, а не державі, на відміну від Будинку профспілок, тобто місто має більше важелів вирішення питання. Щодо Будинку профспілок, думаю, визнати будинок аварійним і рекомендованим до знесення неможливо. Тому що уже є один будинок – кадетський корпус – він хоч і аварійний, але має незмінний статус охорони… Будинки, які є пам’яткою національного значення, знести неможливо. На це немає жодних юридичних підстав». Проводячи аналогію із «сусідом», можна лише уявити, що може статися із Будинком профспілок у майбутньому, якщо не буде охорони, а лиш стіни. Артур Ароян розповів про історичну цінність Будинку профспілок: «Будівля профспілок побудована у 1811 році як резиденція Полтавського генерал-губернатора за зразковим проектом петербурзького архітектора Андріяна Захарова, автора всесвітньо відомого Адміралтейства. Стилістично вона є яскравим зразком ампіру і вважається найдовершенішою з усіх житлових будівель того часу… Під час відступу у 1943 році будинок був спалений німцями. Відбудований у 50-х роках із повним збереженням стін та архітектурних прикрас, але з частково зміненим плануванням відповідно до функціональних вимог». За поясненнями Артура Арояна, теоретично Будинок профспілок може мати шість поверхів. Тобто можна добудувати ще три. Поки що про долю пам’ятки національного значення остаточно нічого невідомо, залишається лише чекати і спостерігати, як події розвиватимуться далі, та сподіватися на те, що приміщення «перезимує» без втрат».

Віценя Л. Любові Всевишньої сяйво / Л. Віценя // Зоря Полтавщини. – 2016. – 16 груд. (№ 192-193). – С. 13.
У статті розповідається про відзначення 85-річчя від дня народження лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, письменника Григора Тютюнника на його батьківщині – с. Шилівка Зіньківського району. «Учасники читань у Шилівці побували й на відкритті музейної експозиції письменників-земляків Григорія і Григора Тютюнників у Зіньківській спеціалізованій школі І-ІІІ ступенів №2. Наталія Кірячок подарувала школі від обласної організації НСПУ стенд «Григорій і Григір Тютюнники: коріння не мовчить», висловивши сподівання, що наступного року в цій школі відбудеться й відкриття музею цілої когорти видатних письменників-земляків. Учні школи подарували гостям літературно-мистецьке дійство. Організатори урочистостей мріють про те, що в Шилівці буде і Державний літературно-меморіальний музей братів Тютюнників створено, і пам’ятник споруджено, а Тютюнниківські читання стануть традиційними…».

Волніна О. Північне сяйво і перший ландшафтний парк / О. Волніна // Для дому і сім’ї. – 2016. – 22 груд. (№ 51). – С. 4.
«13 грудня Кременчуцький краєзнавчий музей радо відчинив двері для гостей. Науковці музею презентували свою нову книгу «Смарагдові шати Кременчука: історія міста в  парках і скверах»… Хто вболіває за долю музею, не поспішайте радіти. Ситуація не змінилася на краще: науковці працюють в умовах довготривалого ремонту. І навіть директор Алла Гайшинська трохи зневірилася в тому, що це колись закінчиться. Тому на початку презентації вона щиро подякувала відданим своїй справі колегам: «Я займаюся музейною справою 35 років… Щоправда, останні декілька років у мене виникають деякі сумніви. Уже п’ять років ми знаходимося  в бойовій обстановці. Але кожного разу, коли в голову лізуть негативні думки, згадую своїх колег, які всі ці роки працюють у музеї, а не просто сидять і перекладають папірці з місця на місце, як дехто думає…».

вгору

Ярошенко Г. «Багато унікальних творінь Опанаса Сластіона, якщо їм не приділяти уваги, можна втратити»: ініціативу спільноти «Школи Лохвицького земства» підхопило чимало небайдужих людей / Г. Ярошенко // Вечірня Полтава. – 2016. – 28 груд. (№ 52). – С. 6.
«Рік тому за ініціативи заступника голови Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, заступника голови Постійної делегації нашої країни у Парламентській асамблеї Ради Європи, тележурналіста й до того ж нашої землячки Ольги Герасим’юк, до якої долучився й міністр аграрної політики та продовольства України Тарас Кутовий, на Полтавщині розпочалося дослідження столітніх будівель земських шкіл, зведених за проектами відомого маляра-графіка, етнографа, архітектора, одного із засновників неповторного стилю українського архітектурного модерну Опанаса Сластіона. Так утворилася спільнота «Школи Лохвицького земства». Пані Ольга разом зі своєю командою вже організувала не в одній такій школі толоку… Пані Ольга розповіла, що їздить по світу і спостерігає, як за кордоном бережуть кожну хатину, що має якусь історію. При цьому їй боляче бачити, в якому плачевному стані іноді бувають наші справжні шедеври архітектури. Пані Ольга зітхає: «Багато унікальних творінь Сластіона, якщо їм не приділяти уваги, можна втратити. Аліна Мигидюк з Архітектурної майстерні Івана Бикова вже не раз падала з горищ наших шкіл, бо столітні дерев’яні перекриття прогнили. Дахи нерідко відкриті, тому будівлі нищать опади. А в Харсіках, звідки пішов у світ Григорій Сковорода, приміщення школи почали розбирати мародери. І тільки коли ми туди приїхали, організували там толоку, сільська рада прямо на шкільному подвір’ї провела засідання й узяла будівлю земської школи на баланс – уже в жалюгідному стані. А загалом для нас дуже важливо, щоб люди на місцях самі захотіли вдихнути в земські школи життя. Нам конче необхідно повернути ці школи. Інакше будемо людьми без пам’яті. Якщо ж усе згадаємо, заживемо зовсім іншим життям». Що ж до питання фінансування, то воно вкрай складне, зауважила Ольга Герасим’юк, – надто вже багато в Україні архітектурних див, що є свідками давнини, потребують порятунку».

Матеріал підготувала: І.О.Коваленко, провідний бібліограф відділу інформації з питань культури та мистецтва