ПОУНБ ім. І. П. Котляревського / ІІІ квартал 2013

Ярмарок традицій, щирості й добра / А.Васецька та ін. // Зоря Полтавщини. – Полтава, 2013. – 23 серп. – С. 1-2, 19.
«Майже на тиждень славнозвісні Великі Сорочинці стали культурно-мистецькою, аграрно-промисловою столицею України… Особлива ярмаркова атмосфера панує у містечку народних майстрів. Завітавши сюди бодай на хвилинку, втрачаєш відчуття часу й із цікавістю розглядаєш різноманіття представленого краму…». Кореспонденти також зауважують: «Чимало наших співрозмовників висловили занепокоєння з того приводу, що організатори Національного Сорочинського планують наступного року зробити вхід на ярмарок платним… «Подібна прихватизація загальнонаціонального свята, яке утверджувалося віками, відродилося, мабуть, з півстоліття тому, може, комусь і принесе вигоду, а простим людям – лише клопіт і неприємні враження. Сорочинський ярмарок – народне надбання, то чому його треба продавати тому ж таки народу?» – з гіркотою говорить колоритний вусатий різьбяр поважного віку. Цього року вхід на ярмарок був безплатним. Як буде в майбутньому, як то кажуть, поживемо – побачимо».

А свята не відчули / І. Трусова // Базар Мед!а в Україні. – Гадяч, 2013. – 29 серп. – С. 2.
«Минулого тижня редакційний телефон «горів» від численної кількості дзвінків. Усіх цікавило питання, де і коли в нашому місті буде проходити святкування Дня Незалежності, адже ні оголошень, ні афіш ніхто не бачив. Хто і чому вирішив проводити свято у п’ятницю, 23 серпня, о 10 годині ранку – невідомо, але це викликало хвилю емоцій у мешканців міста. У нас є кому співати, є кому танцювати, але організувати святкування належним чином немає кому! Чому жителі міста та району були вимушені дивитись по телевізору, як гарно і змістовно, з чудовими концертами та феєрверком святкують День Незалежності інші? Місцеві таланти підготували чудовий концерт, та, на жаль дивитись його у робочий день, о десятій ранку, не було кому».

«Від Наталки Полтавки» до «Різдвяних мрій…»: нотатки з приводу закінчення театрального сезону / Л.Чередник // Полтавський вісник. – Полтава, 2013. – 5 лип. – С. 18.
« …Наявність театру – ознака зрілості міста та його жителів. Саме таким містом вважається Полтава, яка має давні театральні традиції… Доля обласного театру – об’єднувати різні струмені, щоб догоджати різним смакам і виховувати їх. Слід бути дуже обережним, щоб за зовнішніми ефектами не поранити творчого простору, який уже склався в місті. Зрозуміле бажання митців, особливо молодих, заявити про себе. Цьому треба допомогти. Але постає питання: навіщо руйнувати класичні твори? Безумовно, експериментальні спектаклі повинні бути, але всі – ні. Не забуваймо, що саме через театр молодь знайомиться з надбаннями класики. Дивно, якби уявлення про відомий твір М. Гоголя «Тарас Бульба» в молодого покоління склалося через спектакль «Легенда про Тараса». Слід пам’ятати, що театральна вистава – це вторинний шар, первинним завжди залишається сам твір, у нашому випадку – М. Гоголь… Полтавський театр попри проблеми, що є в колективі (відсутність постійного режисера, кадрові питання, які тільки частково задовольняє наше музичне училище), відповідає громадським потребам і залишається помітним чинником культурного життя полтавців».

«8 липня (27 червня за старим стилем), у день, коли відбулася одна з вирішальних битв Великої Північної війни, зібралися за круглим столом представники громадськості та місцевого козацтва. Володимир Зайцев, писар Ради козацьких організацій Полтавської області, сказав: «Ми вже 24 роки незалежні, але й досі тим людям, які брали участь у війні 304 роки тому, немає жодного достойного пам’ятника. Попередня влада намагалася щось зробити, але так і не довела справу до кінця. Зробили лише першу чергу меморіального комплексу, а потім все заглухло. А зараз взагалі у планах немає, щоб якийсь пам’ятний знак встановити». Учасники круглого столу обурюються, що на Полі Полтавської битви досі немає пам’ятника українцям, натомість є шведам та росіянам».

Музей нездійсненних бажань?.. / В.Ількова // Зоря Полтавщини. – Полтава, 2013. – 23 лип. – С. 4.
« …Кременчужанин Петро Якович (на його прохання ім’я змінено) звернувся до газети «Зоря Полтавщини», щоб з’ясувати реальні терміни реконструкції Кременчуцького краєзнавчого музею. Тож слідом за читачем журналісти також побували на «авральному» об’єкті. Чомусь хотілося вірити, що робота там кипить у всіх напрямках. Однак активно працювали тільки працівники з благоустрою прилеглої території. Внутрішні роботи, які розпочалися ще п’ять років тому, просуваються доволі мляво через відсутність належного фінансування. Як пояснив головний підрядник, керівник приватного будівельного підприємства «Влан» Сергій Бутко, будівельники, отримавши авансом третину від запланованої суми цьогорічного кошторису, давно її освоїли, тому чекають на нове фінансове надходження. Усього ж цьогоріч на ремонт музею з місцевого бюджету спрямовано 2,4 мільйона гривень. Щодо повного завершення ремонту, то Сергій Бутко не взявся прогнозувати, коли саме це трапиться, зауваживши тільки, що поточного року сподівається лише на реконструкцію першого поверху. Саме тут місцева влада й планує організувати урочисте відкриття експозиції до 70-річчя визволення міста від фашистських загарбників. Довідатися більше про те, якою вона буде, виявилося досить непростою справою. Втім, як стверджують фахівці, добротні сучасні експозиції неможливо підготувати в обмежені терміни. Зазвичай дизайнери працюють паралельно з будівельниками, адже в процесі розміщення експонатів може виникати необхідність щось добудувати, змонтувати якісь особливі конструкції чи встановити сигналізацію. Усього цього у музеї поки що не спостерігається. Хоча в управлінні капітального будівництва міськвиконкому запевнили, що усі роботи перебувають під їхнім постійним контролем, а до створення нової експозиції вже долучилися фахівці з Полтави. Зважаючи на те, що на порозі вже серпень, якось не віриться, що обіцяне буде виконано за найвищими стандартами сучасного дизайнерського рішення. Найімовірніше, експозицію відкриють традиційно, щоб за недоброю традицією колись переробляти. Міська влада зробила гучну заяву про те, що експозицію необхідно відкрити, а якою вона буде, то вже не так важливо. Як і те, що дах третього поверху через попередню неузгодженість будівельників спочатку відремонтували, а потім знову розкрили. За цей час плити гіпсокартону намокли від дощу й повідпадали шматками. Оштукатурені стіни вкрилися грибком, і все необхідно переробити. Невирішеним залишається питання головного вітражу на центральних сходах, і ще багато дрібних і масштабних деталей. Варто віддати належне колективу працівників музею. Вони так самовіддано турбуються про експонати, що навіть думки не допускають, що їхні сподівання можуть не здійснитися. До 2011 року музейники ще приймали відвідувачів, незважаючи на низку незручностей. Мовчки терпіли холоднечу, ливневі потоки через дірявий дах, відсутність електроенергії. А коли їх виселили з усіх кабінетів, розійшлися по комірчинах, де ще якимось чином можна працювати. Ситуація в музеї, який реконструюють, нагадує руїни на усіх трьох поверхах будівлі. І хто покладе цьому край, на жаль, невідомо, адже залишковий принцип фінансування став головною особливістю цього затяжного ремонту. Добре розуміючи, як довго ще може тривати така ситуація, Петро Якович… твердо вирішив, що на відкриття експозиції обов’язково прийде, щоб ще раз переконатися, як насправді у Кременчуці дбають про культуру та збереження історичної спадщини».

Визначний ювілей наближається / П.Походун // Зоря Полтавщини. – Полтава, 2013. – 6 серп. – С. 3.
Член Всеукраїнського громадського об’єднання «Просвіта» імені Тараса Шевченка Котелевського району Павло Походун написав до редакції газети «Зоря Полтавщини» листа, у якому, зокрема, зазначив, що «незабаром будемо відзначати 200-річчя з дня народження нашого духовного батька, земного пророка, оберега українського народу Тараса Григоровича Шевченка… Та, не чекаючи знаменної дати, наші земляки вже почали пошановувати Поета і Пророка… У Котельві також є невеликий пам’ятник Тарасові Шевченку, встановлений на постаменті, на якому до того десятиріччями стояв «батько народів». На думку автора листа « не треба було ставити його на місці україножера, й раціональність тут недоречна. До того ж монумент Кобзареві знаходиться далеко від центру селища, а тому не всі гості райцентру можуть звернути на нього увагу, покласти квіти до його підніжжя. Тож, вважай, пам’ятника Тарасові Шевченку в Котельві немає. Жителі селища готові зібрати кошти на новий, гідний його величі монумент – потрібні лише відповідна організація і підтримка влади».

Хто перешкоджає вшануванню пам’яті Михайла Гаврилка? / Л.Кучеренко // Нова година. – Решетилівка, 2013. – 11-17 верес. – С. 4.
«У Рунівщині Полтавського району відбулися урочистості з нагоди 131-ї річниці з дня народження уродженця села Михайла Гаврилка (1882-1920) – відомого скульптора, художника, громадського діяча, отамана повстанського загону, якого восени 1920 року більшовики спалили в топці паровоза на станції Полтава… Львівський художник Василь Ярич виготовив меморіальну дошку з барельєфом Михайла Гаврилка, який вони хотіли подарувати Миргородському художньо-промисловому коледжу імені М.В.Гоголя Полтавського національного технічного університету імені Юрія Кондратюка. Колись це була Миргородська художня школа, де навчався талановитий юнак. Утім, напередодні, ректор університету Володимир Онищенко заборонив встановлювати меморіальну дошку на фасаді коледжу. Ярослав Абрагамович (онук митця) висловив думку рідних Михайла Гаврилка і львівських митців: «Нашому обуренню немає меж! Мало того, що полтавці самі не надто поспішають гідно вшанувати всесвітньо відомого скульптора, автора першої шевченкіани, а й перешкоджають у цьому іншим. Адже ми виготовили дошку за власний кошт, знайшли мікроавтобус (а це тисяча кілометрів тільки в один бік), нікого не напружуємо питанням поселення й харчування. Не розумію поведінки Володимира Онищенка – освітянина й депутата обласної ради – щодо увічнення пам’яті Михайла Гаврилка, ім’я якого повернуто українському народу через 80 років забуття. На мою думку, так можуть чинити тільки малороси, а не українці». Не менше обурений і народний депутат Юрій Бублик… Важко з цим не погодитися: замість того, щоб організувати зустрічі з широкою студентською аудиторією очолюваного вишу й презентацію фільму, давши молодому поколінню інформацію про митця й героя, поживу для розмислів і почуття гордості за видатного земляка, Володимир Онищенко де-факто діє в стилі одіозного міністра освіти Дмитра Табачника… Людмила Кучеренко, президент Полтавського обласного медіа-клубу, зазначає: «Мені, відверто скажу, прикро, що львів’яни випереджають нас, земляків Михайла Гаврилка, в пошануванні його пам’яті. Ще більше соромно за непатріотичність, байдужість полтавців і навіть підступний спротив з боку представників полтавської еліти, котрі своїм авторитетом могли б прислужитися справі повернення історичної правди й справедливості…».

Чи буде кіно про кіно?/ Г.Тягло //Лубенщина. – Лубни, 2013. – 31 лип. – С. 4.
«Під час підготовки до 1000-ліття Лубен було прийнято спільну постанову в бюро міського комітету Компартії України та виконавчих комітетів міської та районної рад про відзначення ювілею… В Лубни прибула творча група з Дніпропетровська, яка ознайомилася з обсягом робіт. Телестудія надала знімальне обладнання та оператора. Частину знімального процесу повинна була забезпечити міська влада… Приємно, що багато фрагментів підготовки та відзначення ювілею міста залишилися в телевізійних записах… Робота Дніпропетровської телестудії під час підготовки та відзначення ювілею міста надихнула керівників краю … докласти нових зусиль, щоб створити Лубенську телевізійну студію «МТК «Лубни»… Вона відіграла свою значну роль в житті міста. Саме на ній було створено сім частин художньо-документального фільму «Лубни в ХХ столітті». Та закінчити телефільм не вдалося, бо змінилася влада в Лубнах. Телестудія кілька разів переходила до різних власників і не було намірів продовжувати зйомки розпочатого телефільму… Був задум один з розділів фільму назвати «Кіно про кіно». Адже лубенці бачили лише тригодинний фільм «Плинуть віки над Сулою» про свято 1000-ліття в Лубнах. Загальний обсяг зйомок про ті дні (в чернетках) близько дванадцяти годин. Надзвичайно цікавий телефільм, який зберігається вже 25 років. Багато людей, які працювали в той час над фільмом, погоджуються поділитися своїми спогадами і прокоментувати ті кадри, які лубенці ще не бачили на екранах. А Ніна Малій, заслужений журналіст України, готова написати сценарій кінофільму «Кіно про кіно». Намагання бажаючих створити новий фільм зупиняє відсутність коштів. Та віриться, що наші підприємці – патріоти Лубен, і його історія буде увіковічена у телефільмі».